Воротар у брамі поезії. (З химерних роздумів про Антонича і Лемківщину)
2. Втікач із календарного голокосту
Битви і війни закінчуються, герої вмирають, а весна є кожного року, кожного року є молоді люди, які вітають життя та закохуються...
Признаюся, що частіше аніж на Лемківщині буваю у Перемишлі – звідки до її східних меж вже не так то й далеко. А крім цього і тут є лемки – як живі так і мертві. Мертвий є хоч би колишній перемиський єпископ Тома Полянський, родом із лемківського села Бортне, яке славилося майстернями кам’яних хрестів. Він вже 140 років спочиває на перемиському Головному цвинтарі при поетичній вулиці Словацького (до речі – польський «віщун» народився рівно 100 років перед Антоничем), а його портрет на пам’ятнику обрамлений петлею вужа, який схопив зубами свій хвіст. Кажуть – цей вуж символ вічності, яка нас оточує...
Це правда: за нами і перед нами вічність, але над нами – лезо календаря. Можна б жартома сказати, що календар, яким людина, з притаманною собі нахабністю розпоряджатися всім світом, попробувала загнуздати простір часу, це найбільш вбивчий винахід. Бо ж він тільки віддзеркалення стихії часу, а ця для нас безпощадна – рівним помахом коси кладе на цвинтарну стерню чергові покоління та обмолочує мертві тіла до голої кості. Втекти від цього Хроносового, календарного голокосту неможливо, можна лише попробувати хоч частинку себе втілити у слово та надіятися на пам’ять і зацікавлення майбутніх читачів. » стає кумиром чергових поколінь доростаючої молоді – нині хоч би цих молодих киян, які вирішили у сторіччя поета «іти з ним в люди» – читаючи вірші у громадському транспорті і на вулицях та малюючи на стінах будинків ювілейні графіті.
Саме цим шляхом пішов Богдан-Ігор Антонич, який при народженні отримав, як кожний із нас, свою дочасність – призначений лише йому шматок вічності для земного буття. Але ще отримав важкий багаж, може й горб, долі поета. Інколи дає він славу, а у дуже сприятливих обставинах також гроші, але завжди дає почуття неприставання до навколишнього світу, отже й страждання... То чому ніхто із поетів його не зрікається? Певно тому, що вони саме на це й створені – не вміють інакше, бо стали б мертвими при житті. Що ж... Людина – примха Господня...
На світ приходимо, живемо в ньому та відходимо. Ключ до брами життя отримуємо від наших батьків, ключ до брами смерті виковуємо вже самі. Обрані отримують ще й ключ до брами поезії, але й цей дар примхливий, бо не перед усіма брама розкривається настіж. То ж декому приходиться все життя лише стояти перед ледь-ледь видимою шпаринкою. Сочиться через неї збуджуючий надію поезний аромат, який дає змогу заблиснути кількома «обнадійливими» творами, але можливості скубнути духмяний калач літературної зрілості вже немає як.
Мабуть саме така загроза жахала Антонича-початківця, який у «Привітанні життя» співставив поета з образом риби, що вискочила над плесо, але «сонця колесом побита в леті, упала вниз. Відтоді є в хвиль меті самітна і німа, хоч молода. Поете! ...мрій снуєш сріблясте волоконце, і вверх глядиш, мов навіжена риба, яка побачила хоч раз вже сонце.» Однак швидко показалося, що брама поезії розкрилася перед ним широко. В іншій же ситуації сьогодні про Антонича просто б не говорилося – славимо ж лише ювілеї успішних. Їхні імена проголошуємо вічними та записуємо в інший вид календаря, неначебто більш приязний людині – календарій святкувань. Святкувань національних, адже громадське відзначання роковин письменників це, здається, надбання сучасної нам доби націй та націоналізмів, яка потребує своєрідних вузлів кристалізації для національних «уявних спільнот». Отже націоналізм (маю тут на думці нормальне, не «совіцьке» значення цього слова), будучи дуже чутливим до людської потреби сакралізувати духовну культуру та маючи готові зразки у християнстві та античності, підніс і письменників до рангу світських святих, їхні автографи та портрети перетворив на реліквії, а міські площі обсіяв кам’яними та бронзовими статуями трудівників, чи краще – героїв пера. Славити ювілеї поета можна кожного року, у чергові «річчя» народження, а то й смерті, але суспільну уяву найбільш збуджують роковини, у яких не менше двох нулів. 2009 року такий ювілейний зашморг повис над Антоничем...
Може хтось скаже, що «зашморг» слово надто брутальне, але по-моєму воно оправдане, завжди ж є ризик, що у «святу справу» поезії вмішаються якісь новітні фарисеї, майстри пустого офіціозу, які «роблячи своє діло» завжди спроможні підмінити живе слово мертвою мумією та винести її для всенародного поклоніння. Але з Антоничем це зробити важко, адже маємо справу з поетом весняного похмілля. Йому не пошкодить навіть організоване ідолопоклонство, яке годує «вічно живі» трухла у тюрмах справжніх чи уявних мавзолеїв, як і витівки постмодерністів, розпускаючих чутки, що Антонич ще й нині тиняється по львівських горищах (образ майже як з голлівудських фільмів про післясмертне животіння вампірів – скованих страхом перед спопеляючими променями сонця!). Антонич же вічно живий, але й вільний – у своїх віршах, які не «вибили собі зубів», спотикнувшись на порозі другого і третього тисячоліть, та надалі пахнуть весною.
Тут позичу трохи чужої мудрості – від болгарського письменника Івана Давидкова, який перший раз Антоничеві вірші прочитав однієї пізньої осені у Львові: «Я прогулювався вулицями і разом з вихорами осені мене супроводжували видіння з його строф. (...) Багато десятиріч минуло від їх створення, але вони не стали подібними на квіти гербарію, що викликають у нас розчулення і спогади, як то нерідко буває в поезії, а дихають магією квітки, яка щойно розпустилася...». Саме й тому «весни розспіваної князь
Він своїм мистецтвом показав красу, якою вона була «з нащада світа», коли наші предки бачили світ без окулярів наукових знань, жаліючи, що «воли рогами сонце колють, аж з нього кров тече багряна». Тому віднайдена ним і записана у віршах краса, яка «була завжди» так само «завжди буде» – приваблюючи та примушуючи до тремтіння серця цих, хто входить у добу свого особистого «привітання життя»...
Битви і війни закінчуються, герої вмирають, а весна є кожного року, кожного року є молоді люди, які вітають життя та закохуються, є й люди із опіками від життя, які «сповідаються горілці»... Тому й Антонич вічний... Він як ікона самого життя, яке відроджується із кожною – завжди новою – весною...