Воротар у брамі поезії. (З химерних роздумів про Антонича і Лемківщину)

1. "Поклоніння Ігореві"

Осінь: листя – золоте й червоне як кров; помазана сонцем усмішка світу за вікном... Не знаю чи є тут соняшний та багатоколірний дух антоничівського ліризму, але ця імпресія, написана мною зо двадцять років тому, здається на свому місці, адже Богдан-Ігор Антонич народився осінню, коли його рідна Лемківщина найгарніша – сяють багрянцем крони буків, а церковні куполи і кам’яні хрести на розстайних дорогах оповиває просвітлений сонцем раннішній туман. Ну й ночі! Щоб збагнути записану в поезії красу нічного неба треба побачити його далеко від смерчу міських електричних сяйв. Найкраще саме в горах, де стільки місць, які, здається, не змінилися від «правічного»...
5 жовтня 2009 року року «Антоничеві виповнилося б сто!». Як же ж було не відгукнутися на такий збуджуючий уяву клич. Адже Лемківщина, де Ювіляр «перший раз приглянувся небу», була для мене першим регіоном, з якого я почав пізнавати позапідляську Планету Україна (не перебільшення – українці розбрелися ж всюди, а деякі і у космос зазирали). До того саме тоді, 1983 року, перший раз почув там його вірші. Отже нині  запрагнулося при цій нагоді записати декілька думок – трохи про Антонича, трохи про його «країну верховинну», трохи про поезію, а певно трохи й про себе... (Жартома кажучи, маю на це особливе право – доведене числами! – бо з порівняння наших біографій виходить, що він помер на 28 році свого життя, а я народився на 28 році його смерті).
Тому, в своїх підляських нетрях, де ранками під вікна приходять біловезькі зубри (цікаво – чи й вони моляться до сонця як описані Антоничем колишні лемківські корови?), прикликаю музу... Музо! Прийди та влий до чари мого черепа хоч краплину трунку натхнення – щоб спромігся я снувати химерні думки про те, яким мені «запам’ятавсь» поет... Але муза якось не йде. Певно мавкою лісовою десь поміж дубами кремезними й кущами ялівцю поетичними, разом з рисями сновигає! Отже, намагаючися дотягтися до лаврового вінця Ювіляра, – щоб на цей «суп читачам» хоч з один листок відщикнути, – не буду вичікувати на її помилування та просто підставлю під свій інтелект стілець з чужої мудрості. Отже – почнімо із класичного вже вислову Дмитра Павличка, що «Антонич був поетом і жив колись у Львові».
Найважливіші тут окреслення «колись» і «у Львові», адже показують два основні фактори, котрі зумовляють людське життя: час і простір. Час у природі впорядкований – сходами і заходами сонця, місячними циклами та порами року, але простір вже хаотичний, адже ріки течуть як їм вдається русло продовбати, а дерева і квіти виростають там де їх вітер посіє. Людина ж намагається по-своєму впорядковувати одне і друге – загнуздавши час календарем та поділивши всю планету на державні тобто національні території (а деякі церковники ще й про свої «канонічні території» балачуть).
Ці замальовки також виникали в упорядкованому у роки, місяці та дні просторі часу, як і у регіоналізованому історичним процесом просторі земному – у 100 і 101-річчя Антонича писалися трохи на Підляшші, трохи у Перемишлі, а трохи й на рідній йому Лемківщині/Лемковині...