Воротар у брамі поезії. (З химерних роздумів про Антонича і Лемковину)
2. Вічно молодий – але чи товариш піти в стріптиз-бар?
Доля вирішила, що Антонич став вічно молодим – на менандрівський спосіб. Не доживши навіть 28-ми років помер 6 липня, отже напередодні святого Івана, коли у найкоротшу ніч року (за т.зв. старим стилем це 23 червня – астрономічний злам весни і літа) «справляли Купайла». То й дехто каже, що він пішов шукати цвіту папороті та просто загубився...
"Запрягти до саней чотири чалі коні і в чвал, і в чвал! Навпростець переїдемо всі перепони, здобудемо життя фінал.
Розпускають коні сиві гриви, пара з уст, мов дим. З рвучим вітром буйногривим! Бути вічно юним, вічно молодим!»
Саме так Антонич завершив «Пісню про вічну молодість» відкриваючу першу його збірку «Привітання життя», яка вийшла друком коли авторові було всього-на-всього 22 роки. «Звичайні» молодики у цьому віці бачать себе безсмертними і не роздумують про «великий фінал». Але не поети – ці навіть у розпалі молодості та розквіті весни живуть у постійному «страху поезному» – неначе б у їхній душі в один момент скумулювалося все, що звичайна людина зможе відчути за все життя. Звідти в них постійна ейфорія, але й «ляк, мов свердел» – знаходимо його в «Запрошенні» до збірки «Зелена Євангелія» (написаному також 22-річним), яке закінчується закликом вдатися до «народного антидепресанта»: «В цей вечір весняний ходи зо мною в корчмі на місяці горілку пити.»
Так – молодість закінчиться! Людина, хоч мала народитися із здійсненого божим повелінням перетворення землі (у міфах античних греків – киданого через плече каміння, у біблейській книзі «Генезис» – з земного пороху), наділена ще й свідомістю – також цього, що перед смертю не втечемо, навіть на місяць. Але що тут говорити про смерть, коли навіть само усвідомлення, що «молодість не вернеться» може чоловіків перед сороківкою увігнати у важку депресію. Я особисто борюся із цим переконуючи себе, що наша молодість все ж таки вічна. Просто з часом із молодості невгамовної переходить у «молодість помірковану», згодом у «відносну», а насамкінець в «умовну» – десь після 80-ти (можна ще іронізувати: не нарікай, що молодість швидко минула, бо й старість не вічна). Але є ще й менш надуманий спосіб зберегти вічну молодість, відомий вже античному філософові Менандрові, котрий відкрив, що улюблені богами просто помирають молоді (згодом Оскар Вайльд придумав ще фокус із портретом Доріана Грея).
Доля справді вирішила, що Антонич, у пам’яті своїх сучасників та нашій уяві, став вічно молодим – на менандрівський спосіб. Не доживши навіть 28-ми років помер 6 липня, отже напередодні святого Івана, коли у найкоротшу ніч року (за т.зв. старим стилем це 23 червня – астрономічний злам весни і літа) «справляли Купайла» – згідно із успадкованим із «прадавнього» язичницьким (поганським) ритуалом очищувалися вогнем і водою. То й дехто каже, що він просто пішов шукати цвіту папороті та загубився і ще може повернути.
До речі, є прямий доказ на те, що його творчий дух увійшов у вагомі для поетичного психе зносини із вищими, праслов’янськими, а може навіть і більш давніми, божественним силами. У вірші «Автопортрет», відкриваючому збірку «Три перстені», Антонич зізнається ж: «Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.»
Похмілля приходить ранком... Як звичайне «похмілля прокляте», після якого порятунком є знов «похмелитися», так і, невідоме українським лексикографам, похмілля поетичне – притаманне саме Антоничеві (можна б сказати творчий шал чи манія). «Мушу признатись, – писав поет – що значна частина моїх, і то бодай найкращих поезій повстала... напів у сні. (...) Найкраща пора писати для мене, це ранній ранок. Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява викликує образи небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось нашіптував якісь дивні слова. Буджуся, одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії. Так повсталі вірші здебільша не потребують згодом майже ніяких поправок і змін. Все на свому місці, нічого не можна переставити. В інших порах дня, при повній свідомості пишу назагал важко й багато виправляю.»
Сьогодні, коли вчені переконують, що 95% нашої інтелектуальної активності відбувається поза контролем свідомості, таке зізнання нікого не здивує, хіба що викличе заздрість цих, яким – попри всю амбіцію – не допомагає у написанні чогось путнього навіть «розширювання свідомості» різними натуральними та синтетичними хімікатами. Можна здогадуватися, що саме у такому напівсні виникли найбільш характерні для Антонича короткі, та пульсуючі внутрішньою музикою і міфологічними образами, вірші характерні для «Трьох перстенів» та ліричних інтермецо «Книги Лева» і «Зеленої Євангелії». То саме їхня легкість і свіжість приваблює молодих читачів і робить Антонича вічно молодим. Та живим, адже натхненні поети, зокрема коли волосинка їхнього земного життя обривається замолоду, так насправді не помирають ніколи.
Все ж не можна заперечити, що в липні 1937 року з вулиць Львова зник чоловік, який мав у кишені документи підтверджуючі, що він Богдан-Ігор Антонич. Нам залишилося читати його вірші, а люди – самі ж знаєте – інколи такого навичитують...
«Притчею во язицех» стали читацькі здібності одного із сучасних поклонників поета – Юрія Андруховича. То саме він у післямову до зовсім серйозної книжки Лідії Стефанівської «Антонич. Антиномії» (Київ, «Критика», 2006) вписує апокрифічний «Лист Незнайомого Читача із жовтня 2003-го», який нібито сповіщає бубабістського «патріарха», що поета «знов бачено» на львівських горищах – після смерті почав він курити і дещо непристойно лаятися (мабуть внаслідок проблем із вирішенням побутових справ), але надалі працює над незакінченою при житті збіркою «Ротації» та влаштовує оргії за участю своїх фанаток-старшокласниць.
Почувши слово «оргія», яке однозначно асоціюється із кулінарним розперезанням та сексуальною розгнузданістю і перверзією, багато хто, зокрема коли чоловічої статі, почне зацікавлено стригти вухами, сподіваючись чогось пікантного та близького тілу, зі своєї натури – блудному (і не дивно – сам Антонич, у есе про національне мистецтво, основними біологічними потребами назвав «голод та ерос»). Сподівання на сенсацію не марні, адже показується, що й нині поетова біографія спроможна викликати скандали, хоч цьому винуватець не сам Антонич, який вів у Львові життя добропорядне та спокійне, отже для стороннього ока нецікаве, а саме Андрухович (його фанат-старшокласник із 16-ти років), якому було мало написати кандидатську дисертацію «Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму». Він вирішив, що поклін об’єктові свого молодечого читацького закохання складе романом «Дванадцять обручів» (Київ, «Критика», 2003).
Вчитавшись у Антоничеві вірші, Андрухович прийшов до висновку, що у багатьох із текстів літературний суб’єкт це «якийсь bad boy, навіть дещо демонічний, екстремальний у своїх вчинках», більш схожий на його другого молодечого «ідола» – співака та поета, а з поведінки справді «поганого хлопця» Джима Моррісона (до речі помер однолітком Антонича – мабуть від передозування «наркоти»). Так виникла, повністю суперечна з малобогемною реальною біографією Антонича, візія його особи як особистості «цілком і повністю приналежної до світового співтовариства проклятих поетів». Вилилася вона у вписану в роман – фіктивну, але скомпоновану з використанням персонажів, місць, подій та слів зафіксованих у Антоничевих віршах, – по-бубабістськи «оновлену» версію його біографії: «похмільну» та приперчену первісними, не приглушеними міщанським етикетом, тілесними і душевними пристрастями.
«Богдан-Ігор по-Юрієвому» це учасник пульсуючих пияцьких дискусій і нічних збіговиськ по пролетарсько-бандитських кублах, інколи смертельно втомлений цілодобовою вакханалією поет, який в популярному серед кишенькових злодіїв кіно «Омана» п’є дешеве вино та зчиняє бійки, а згодом читає свої нові вірші малій і кістлявій Люїзі – малолітній повії у «певному клубі на Левандівці». До того жінка, у якої квартирі він проживав на Городоцькій, це ніяка не тета, а його найперша львівська коханка, «нестримна в тілесних розвагах і кондитерських вигадках». При такому логічним стає, що смерть Антонича це не якийсь там нещасний наслідок апендициту і запалення легенів, а втеча навиклого до волі й незалежності гедоністичного молодика перед перспективою побутової рутини і нудьги подружнього життя на галицькій провінції – «на вчительській посаді де-небудь під Коломиєю». Це «ньюзмейкерське» самогубне отруєння газом (vide «Балада про блакитну смерть»), але вчинене не з офіційною нареченою Олечкою, а із новим бурхливим захопленням – Фанні, якій було ледь за тридцять та мала «довгі, як струмки молока, ноги, шовково-теплий живіт і...».
Прочитавши таке одні – «молоді і дурні»? – певно заревіли із втіхи, що Антонич кльовий! чувак! (матолки ви – якщо вже, то хвайний! легінь!). Інші посміхнулися зі зрозумінням для автора, часто свого однолітка, котрий, за його ж словами, розраховував на іронічне та гумористичне трактування цього «шматка». Ще інші, більш перейняті традиційним «страхом національним», щиро обурилися та назвали це все відверто хамськими вигадками, стверджуючи, що таке зображення поета неправдиве і неправдоподібне, а й до певної міри злочинне.
А я? Мені здається, що це черговий доказ «живості» Антонича, який ще при моїх прадідах переселивсь зі свого тіла в нашу уяву, і вона донині породжує сновидіння про нього – інколи саме такі дуже несподівані, навіть «аморальні». Але коли поет у своїх віршах чоловіків намовляє «в корчмі на місяці горілку пити», а до «красивої статі» апелює словами «Дівчино, хмелю весняний, довкола мене оплетися!», то важко пізніше дивуватися «багатовекторності» наслідків у читачів...
У кожного ж бо свій темперамент, характер та багаж досвіду особистого і громадського життя, отже кожний світ і людей бачить по-своєму, почерез особисті «окуляри», а зі словами як з кулями, що їх «людина вистрілює», але «носить Бог» – автор ніколи не може бути певний, куди вони влучать. Фіктивною біографією Антонича, уявленого «богемним» і «сучасним», свого роду Джимом Моррісоном тридцятих років, Андрухович склав данину сучасній епосі у якій це, що мистець напивається, обкурюється та масово злягається багатьом навіть цікавіше та важливіше ніж це, що він пише, малює чи співає. Але, здається, так завжди було і буде, бо ж людські потреби диференційовані, тому і в культурі, попри просвітницьке прагнення «піднести всіх», лише частина шукає «сходинок до висот», а більшість радше «дешевої розваги».
Не брехня і те, що навіть особа, яка намагається бути витонченим інтелектуалом надалі залишається «гріховною людиною». Тому, думаю, багато читачів цих роздумів, хоч певно віддали би перевагу інтелектуальним дискусіям із Богданом-Ігорем про літературу і мистецтво у якійсь бібліотеці, інколи хотіли б з поетом випити пиво в стріптиз-барі. Здогадуюсь, що й він був би не проти цього – хоч би для пошуку ситуацій цікавих для літературного опису.
Все ж змоги піти з Антоничем у будь-яке більш або менш «пристойне» місце у нікого з нас просто немає. Залишається піти в бібліотеку та: читати! читати! читати! Хоч би те, що «На дворі буревій, у корчмі портовій на столі в чарці джин. Нещасний, нещасний, хто бісові програв тінь власний. Дівчина та джин – єдиний лік на сплін. (...) Хрипкий саксофон тут хихикає басом та скрипкою, танок тупотить під ритм мелодією дикою. Танечниць перегнуті постаті п’яно без сорому.» Читаючи у «Привітанні життя» цю трагічну «Баладу про тінь капітана» (програну з чортом у карти), як і інші вірші справді важко втриматися від думки, що її автор – черговий кандидат до звання počt maudit.
Молодий капітан та інші Антоничеві герої страждають не із-за національного гніту та класової нерівності, як це було в народницькій літературі, а через типові всьому людському родові пристрасті та хиби. Звільнивши своїх героїв з обов’язку потерпати за народ якимось способом він справді став пліч-о-пліч «проклятих поетів», яких наплодилося зокрема у Франції (саме тут жив у середньовіччі їхній прекурсор поет-авантюрист Франсуа Війон, котрий ледве від справжнього шибеничного зашморгу втік, та класична «проклята трійця» – Бодлер, Рембо і Верлен), отже у країні, де письменникам не було потреби ставати національними борцями. Зрештою такий атрибут «проклятих» як «скандальність», це лише «менша половина», а властиво зовнішня оболонка їхнього феномену, бо ж основа це – талант. Щоб стати «проклятим поетом» треба передусім бути насправді ПОЕТОМ (отже для молодої київської письменниці, яка оприлюднила відеозапис з випивки під час котрогось із львівських Форумів видавців, на якому дозволяє хлопцям обсуслювати свої оголені перса, надія вписатися в історію літератури все ж таки не в «голих цицьках», а в добрих книжках).
Щойно пересвідчившись у наявності таланту можемо пробувати шукати в собі переданих з генами первісних інстинктів, які спутала гамівна сорочка соціалізації. Але чи її розірвання принесене очікувану свободу – якої багатьох прагне, але найчастіше водночас боїться? До свободи також треба мати талант і вміння, а то буде як у Мазепи: «самі себе звоювали»...
Антонич також не переступив порога корчми, у якій можна заграти з чортом в карти, адже вважав, що «мистецтво дає такі переживання, яких не дає реальна дійсність». Тому зовнішню сторону «проклятості» та її наслідки віддав героям своїх поезій, сам залишаючись їхнім вічно молодим обсерватором і хроністом їхніх дерзань, страждань і трагічної смерті – чи то в портовій корчмі, чи у львівській кам’яниці...
А все ж таки на одній із фотографії, напевно ранній, бачимо його як виструнченого молодика із шляхетним обличчям, але і з зухвалістю в очах, а на іншій – пригорблений... Що його так змучило – літа? Ні, він прожив їх небагато. Певно – внутрішні емоції, які можуть спалювати також фізично. Сам же зарікався: «Велика творчість родилась завжди з великих емоцій. Не можемо вірити в мистців і поетів, що для них творчість – це тільки справа світогляду, що не зуміли б для свого мистецтва посвятити самих себе, виректися для нього так званого особистого щастя, не спати ночей і будитись серед сну в сяйві нових задумів. Бо своє мистецтво треба таки протерпіти. Справжнім мистцям дає на дорогу найясніший бог Діоніс коли вже не «сто червінців божевілля», то бодай одного.» Факт – спроба писання без емоцій, тим паче про щось, чого сам не пережив, це лише літературне рукоблудство...
Дехто певно зараз скаже, що і я став єресі виписувати, але думаю, що це не так погано, адже навіть найсвятішу ортодоксію треба час від часу єрессю дразнити – щоб в боротьбі із нею канон оновлювався, інакше виродиться і в шкаралупі офіціозу захиріє. Звісно, єрессю яка відсвіжує, яка випускає із задушливої клітки та дозволяє вийди на дику вершину карпатської гори та глянути на чистий та яскравий світ, чи то в сяйві поранку, чи то в кривавому вогні заходу, так як бачили його русичі, які станули на Київських горах, щоб –з племінних орд, мечем і вогнем – викувати державу. (Уххх! – якась патетична дигресія мені вийшла...)
Кидаймо «єресі» та вертаймо до поезії, зокрема до питання, чи можливим є знайти «справжнє зображення поета» – будь якого, не конечне Антонича? Бо хто ж тут справжній – чи ця людина, що ходила або ходить вулицями та яку можна зустріти, поговорити з нею про погоду, запросити на філіжанку кави, а може навіть, хто то знає, заманити у чиєсь ліжко? Бути учасником таких дій може кожний, однак поетами є лише нечисленні...
То може поет не сама людина? Може це «хтось», котрий як амеба петляє по її мозкових звивинах та, маніпулюючи рукою, яка тримає «письменницьке перо», скапує поетичними рядками на папір? Не одній же поетовій дружині, попри всю щиру любов до свого «Орфея», трапляється вередувати: «Коли б я раніше знала тебе такого «як-ти-є», а не лише такого «як-ти-пишеш», то ніколи би за тебе заміж не пішла!» Може людина й поет, хоч оба із цим самим прізвищем та ім’ям, насправді дві паралельні істоти? Так як традиційне селянське весілля, де у піснях – паралельно до подій у простій, інколи дуже вбогій, хаті – відбувається пишне дійство за участю князя і княгині та боярів, які куштують вишукані страви та напої, а коровай ріжуть не почорнілою залізякою склепаною сільським ковалем, але гострим та блискучим ножем із золота... (Як людина він – нікчема? Але як поет – великий?!).
Отже, – хочеться запитати, – хто ж був автором «Привітання життя», «Великої гармонії», «Трьох перстенів», «Книги Лева», «Зеленої Євангелії», «Ротацій»? Що це за дух, який вільно літав над просторами, де у бурих кублах побіч себе звірята, люди і комети? Що це за дух, який нишпорив по корчмах, де сажотруси, лупії і горлорізи співали гімни над склянками і сповідалися горілці? Що це за дух, котрий заглядав у алькови дівчат, яким млосно, болісно і любо, та які в обіймах мліють, ячучи. Що це за дух, який все це «побачив» та ранками нашіптував напівсонному Антоничеві? А може це не дух, може Антонич знайшов десь тріщину, через яку із океану юнґівського колективного підсвідомого вихлюпують всі міфічні образи, всі метафори, отже поет не мусить вже нічого «вигадувати» – хватить, що «пришпилить» до паперу. Воно згодом здається таким «простим», що багатьох каже «І я міг би таке написати». Але ніхто не пише...
Певно саме тому, як пишуть у газетах, не знайшлося досі – вартого втілення у камінь чи бронзу – проекту пам’ятника Антоничеві у Львові. Він певно настільки «простий», що ніяк його не вдається придумати, а ніхто зі скульпторів не знає, де шукати тріщини, через яку можна його «побачити». Ну й Антонича немає як спитати...