Воротар у брамі поезії. (З химерних роздумів про Антонича і Лемківщину)

3. Про місяць над Новицею, або й іншим лемківським селом...

Начитавшись про, у дечому гностичну, психологію глибин Юнґа думаю, що Антонич-поет прийшов до нас із океану збірного підсвідомого, куди й назад повернув, скапнув краплиною у момент смерті. Але до Львова прибув із Лемківщини, яку ще дехто зве Лемковиною (можна б сказати – поселеною у карпатських горах Руссю-Україною), у чому сам зізнавався на сторніках літературної преси. Іменував там себе «Антоничем з-за Горлиць», який «вийшов з далекої Лемківщини», щоб стати її «співцем у загальноукраїнській поезії». Та ще й був співтворцем літературної групи, для якої придумав пов’язану з горами назву – «Недея»...

Тисячу дев’ятсот двадцяті, тридцяті... Це роки, коли Антонич сформувався як доросла людина та засвітився своїм творчим талантом. Отже добрий час. Але й час поганий – адже українці, одна із найбільших націй у Європі, позбавлені своєї держави. Навіть коли не згадувати про масові репресії і голодомор «під Совєтами», то й «під Польщею» невесело, зокрема у Галичині, де в умовах «польської волі» українцям забрано чимало з національних здобутків доби «австрійської неволі». То й не дивно, що не лише найстійкіші ветерани нещодавніх Визвольних Змагань продовжують у підпіллі свою боротьбу – від їхніх атентатів здригається також Львів, але рветься до неї й молодь. Саме у 1928/1929 роках, коли Антонич як студент-першокурсник читав свої поезії перед членами студентського україністичного гуртка (по-суті нелегального, хоч і не зовсім підпільного), на п’ять років старший Степан Ленкавський писав «Декалог», в якому першою заповіддю було «Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї!» (До речі – «україністи» збиралися на свої збори в цих самих залах, передусім в Академічному Домі, де й «державники-націоналісти»).

Але Антонич, може тому, що виростав на мало «націоналістичній» Лемківщині, а може просто тому, що мав саме такий, а не інший «склад ума», не приєднався до гурту борців та поселився у табір творців – став українським естетом-модерністом, котрий за словами Лідії Стефанівської, «в умовах домінації політичної та історичної тематики в західноукраїнській літературі (...) зумів відновити людську потребу ставити запитання метафізичні, рефлектувати про сенс життя, вічності і мистецтва». І Богу за це дякувати...

Звісно, кожний хто «береться за перо» хоче записатися в історії літератури – дай Бог, не менше аніж Антонич! Отже це прагнення не чуже й мені. Що з цього хотіння вийде, покаже час, але є одне, що нас обох єднає – «пограничне» походження та виростання у силовому полі не-своєї «високої культури», в тому випадку польської, що – почерез постійну її присутність і перевагу в освіті, та взагалі публічному житті, веде до цього, що цю другу культуру, зокрема мову в її літературному варіанті, найчастіше знається краще аніж рідну. Так було з молодим Антоничем, котрий 11-літнім хлопцем почав навчання у восьмирічній класичній гімназії в Сяніку, у якій загалу предметів навчали по-польськи. У 1920-х роках українці складали тут біля 20 відсотків учнів і для них, так би сказати «на потіху», було у тижні дві години мови, якої навіть не називали українською, а лише – в тому часі вже архаїчним – окресленням «руська». Така була «офіційна лінія» державної адміністрації, адже Польщею до 1926 року правили передусім праві націоналісти, т.зв. ендеки (національні демократи), очолювані Романом Дмовським, які не визнавали назв «Україна» і «український», переконуючи, що це антипольська і антиросійська інтрига Німеччини, яка збаламутила «русинів».

Щоб читачі не «пережовували пережованого», допоможу тут собі «сирою» цитатою зі спогадів старшого гімназійного друга Антонича, Михайла Кудлика: «На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української (руської) мови. Навчання відбувалося польською мовою, а української мови вчили лише українців (обов’язково), а поляки чи євреї могли вчитися над обов’язково, але ніхто не ходив: не було бажаючих. (...) Українських народних шкіл було дуже мало, тому учні, які приходили до гімназії зі шкіл із польською мовою навчання, уміли по-українськи дуже слабо не те, що писати, а й читати, говорили з польським наголосом та вживали багатьох польських слів. Тільки деякі розмовляли, читали і писали добре по-українськи, але це були одиниці, які принесли знання з дому.

Української мови вчив учитель Володимир Чайківський. Він знав, що мале число годин та рівень програми не дадуть учням того знання української мови і літератури, яке слід би винести з гімназії, і запрошував до себе додому здібніших учнів, давав читати зі своєї досить багатої бібліотеки українські книжки, а відтак при поверненні обговорював прочитане. У цього учителя Чайківського, позичаючи книжки, я пізнав ближче Антонича. Він розмовляв, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом, і в ці 1923-1925 роки читав дуже багато. Перечитав майже всю бібліотеку нашого вчителя. Улюбленими українськими поетами були для нього Франко, Шевченко, Леся Українка, із прозаїків Кобилянська, Нечуй-Левицький, а польськими – Словацький, Міцкевич, Красинський. Якось розповідав мені, що перечитав усі твори, які одержали нагороду Нобеля, у перекладі польською мовою. У ті роки почав писати свої перші вірші, але мені не доводилося їх читати, він нерадо їх показував. Лише учитель Чайківський казав мені, що Антонич пробує писати вірші та що в нього проявляється непересічний талант. Пророкував, що з нього буде поет. Узагалі Чайківський гордився Антоничем, який був дуже здібним учнем.»

Ми тут, у Більську, повинні заздрити Антоничеві і цих двох годин української мови в тижні, що було зрештою спадщиною австрійських часів. На Підляшші, яке до 1915 року належало Російській імперії, навіть про такий «окраєць» не могло й бути мови, бо ж у російських умовах не було тут не лише рідної школи, але й української національної свідомості. Отже міфічне підляське «багатство пограниччя», про яке нині у Польщі стільки триндять, нас, через яких ці балачки про «багатство» виникли, веде воно насправді у вбогість, бо це передусім витрачування сил для прикрашування чужої «центральної» культури.

На жаль, після князівської доби у таке пограниччя стала перетворюватися вся Україна, якої матеріальні та інтелектуальні ресурси використовувалися проти неї самої, як Польщею, так і «єдиновірною» Москвою. Не таємниця ж, який великий вклад внесли «малороси», котрі ще з XVII ст. широкою лавою ринули до царської столиці, у створення основ новітньої російської культури. Можна б сказати, що приклали цим способом руку до виковування сокири, якою незабаром великодержавна Москва і Петербург взялися до спроби зарубати українську культурну, мовну і національну окремішність.

Антонич був у гурті цих, які пішли шляхом не Гоголя, а Шевченка – більш приваблювала його українська вишня аніж польська липа, під якою колись свої вірші писав у Чорнолісі Ян Кохановський. Але, як би це не звучало парадоксально, прийшлося йому на цьому шляху ще позмагатися із мовою, адже лемківська говірка, винесена з родинного побуту, насичена численними архаїзмами у лексиці і граматиці, та ще й має постійний наголос на передостанньому складі. Талановитий молодик під час навчання у гімназії вивчив українську літературну мову настільки добре, що міг нею писати вірші і вже на першому курсі у Львівському університеті, куди поступив осінню 1928 року, читав їх перед неформальним гуртком україністів, зразу отримуючи позицію найкращого з поетів-початківців, але у розговорі тоді ще почувався непевно.

Мовознавець Юліан Редько, який був свідком перших поетичних читань Антонича, згадував: «Вірші Антонича вже на першій зустрічі і мені дуже сподобались, але ромова з ним якось у мене не клеїлась. Антонич говорив мало, здавалось, ніби говорити йому чомусь важко. Я тільки згодом дізнався, що він з Лемківщини і в розмові його сковує рідна говірка, особливо ж таємниці загальноукраїнського рухомого наголосу.» Про цю свою проблему молодий поет мав скаржитися також майбутньому композиторові Романові Савицькому: «Перше знайомство з поетом відбулося восени 1928 року... говорили про Лемківщину, яка мене дуже цікавила. Він тоді говорив дивним для мене лемківським діалектом і скаржився, що мусить вивчати літературну українську мову від основ, бо деякі «горе-українці» називають його «зацофаним лемком».» На сходинах гуртка україністів бувала й письменниця Ірина Вільде, котра рецензуючи у 1935 році збірку «Три перстені» на самому початку зізнається: «Антонич, будучи вже в університеті, говорив якось дуже... «дивно» по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди (несписані дороги твої, доле!) бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться «приємним» для нас, українок. З віршів нагородженої збірки довідуємося, що Антонич – лемко. Може, був це і той самий говір лемківський, що будив у нас недовір’я до нового товариша.»

До речі, в цьому часі добре «говорити по-українськи», тобто літературною мовою, випрацьованою у наддніпрянській «Великій Україні», було проблемою не лише для пришельців із Лемківщини, але й для загалу галичан. Ось, що Богдан Романенчук, м.ін. упорядник першого збірного видання творів Антонича (Краків, 1940 р.), писав у десятиріччя смерті поета: «Літературної мови Антонич вчився, як кожний з нас, із творів східноукраїнських письменників. А так Антонич говорив собі по-своєму, по-лемківськи, намагаючись здебільша достосувати свою мову до загально-галицької «літературної мови». Правду казавши, у Львові тоді ще мало хто говорив по-українськи, бо мало хто знав добре сучасну літературну мову. Студенти здебільша теж говорили по-галицьки, а то й своїми, принесеними з рідних сторін, говорами. (...) Галицька інтеліґентська верства загальноукраїнської мови не знала та й, треба сказати, не дуже і хотіла знати.»

Рукописні «зшитки» з поезіями, які залишив Антонич, це водночас учнівські зошити з новими словами, у яких зазначені ще й наголоси – отже поет наполегливо вчився. Можна сказати, що був студентом, заочником – через журнал «Рідна мова» – професора Івана Огієнка (1882-1972) – мовознавця, в минулому також члена уряду Української Народної Республіки, котрий як міг, так намагався привчити всі західноукраїнські «племена» до вживання «соборної», тобто всеукраїнської літературної мови. Окрім численних статей у редагованій ним «Рідній мові» (1933-1939), майбутній митрополит Іларіон про «мовні обов’язки» всіх прошарків українського суспільства проповідував також у численних книжках посібниках, як-от «Український стилістичний словник. Підручна книжка для вивчення української літературної мови», «Чистота і правильність української мови» чи «Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» тощо, а у 1936 році видав навіть «Науку про рідномовні обов’язки», тобто «Рідномовний Катихизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства», в якому м.ін. наказував: «Кожний письменник обов’язаний не тільки найдосконаліше знати свою соборну літературну мову й вимову, як практично, так і теоретично, але й постійно й невпинно збільшувати це своє знання.»

Антонич, який сумлінно студіював кожний номер «Рідної мови», показався послідовним та дуже здібним учнем і блискуче, при чому привселюдно, склав іспит із «мовної соборності». Та ще й ошелешив свого метра! Адже у спеціальній статті «Мова Богдана Ігоря Антонича», Огієнко не тільки стверджує, що в мові поета не знаходить «нічого «галицького», – це перший тут письменник, що зміг писати такою справді чистою всеукраїнською мовою», але й зізнається, що – після прочитання «Трьох перстенів» – «не міг я поняти віри, щоб подібна книжечка вийшла у Львові. Антоничева мова така літературна, щиро наддніпрянська, що майже ніщо не зраджує автора-провінціала. Судячи з їхньої мови, «Три перстені» могли вийти десь у Києві, Харкові, але тільки не ві Львові, тільки не за межами метрополії. Коли ж я довідався, що Б. Антонич – лемко з походження, з Горлицького повіту, моєму глибокому здивуванню не було границь: чи ж то справді лемко міг так грунтовно мовно переродитись на правдивого наддніпрянця? Але перед нами факт довершений: на наших очах сталася чи не найкраща казка наших днів: знайшовся нарешті поет, що не тільки зрозумів усю велич гасла: для одного народу – одна літературна мова, але й глибоко зреалізував його. Мовне чудо над Полтавою!»

Прочитавши це, дехто може обурюватися на Огієнка, як на пихатого поклонника «наддніпрянського мовного імперіалізму», що зневажливо ставиться до культурних надбань територій поза «Великою Україною». Все ж, на мою думку, будь який – культурний чи мовний – регіональний партикуляризм безпечно плекати можна лише за умови присутності могутньої захисної стіни у формі соборної культури та мови, а ці у 1920-1930-х роках щойно будувалися. А зрештою – куди ж правду діти? Національна соборність завжди будується через це, що є центр, до якого приєднуються «провінційні» регіони. Найкраще, що б це відбулося через прагматичний компроміс, адже коли замість нього починаються ідейні чвари, то дуже швидко можуть всі опинитися у зоні не об’єднування, але завоювання – чужим центром, якого пропагандисти будуть переконувати: «Ваше недолуге – приймайте наше!»

Такими прагматиками були нащадки запорозьких козаків поселених на Кубані, котра після більшовицької перемоги опинилася у межах Російської СФСР, які у 1920-х домагалися преси рідною мовою, та заявляли: «Нам краще вивчати сотню-дві незрозумілих нових українських слів, ніж вивчати всю російську мову». Таким прагматиком був також Антонич, отже професор Огієнко зовсім оправдано міг радіти: «Цю подію уважаю правдиво історичною, – реальним початком мовного переродження Західної України. Можемо нарешті спокійно говорити, що всеукраїнська літературна мова справді реально твориться, і справді творяться єдині культурні цінності. Антоничеву книжечку може легко й вільно читати кожний українець із Київщини, Харківщини й т.і., зовсім не відчуваючи, що автор її походить із мовно далекої Лемківщини. Віднині Україна культурою мовною, цебто найголовнішою, стає єдиною нацією. Це значить, що все, витворене тут, іде до загальної нашої духовної скарбниці, збагачуючи її. Це значить, що незабаром настане довго сподівана історична хвилина, найважніша в історії нашої культури, коли цілий український народ – в особах своїх інтелігентних шарів – заговорить однією мовою, і всі ми разом творитимем одну єдину українську культуру.»

Звісно, у Галичині, яка незабаром після виходу у світ цієї статті опинилася у «межах метрополії», культурне об’єднання є вже пройденим етапом. Все ж не буде великим перебільшенням, коли скажу, що на таких «закерзонських» клаптиках, як Підляшшя та Лемківщина, ця «доантоничівська» епоха у великій мірі триває й нині. Є навіть спроби конвертувати Антоничеві вірші на лемківську говірку, якій дехто пробує дати статус літературної мови та вчити у школах. Признаюся, що я й сам літературну та публіцистичну творчість почав не «соборною українською мовою», але «племінною підляською говіркою». Було це наслідком моєї національної неграмотності – бо літературної мови в школах у нас не вчили, отже ніхто нею, саме через це, й не говорив. Тому, хоч на мою думку говірка «з рідної колиски» у шкільному навчанні не гріх, бо через це будується в дитині почуття вартості місцевої народної культури, то я водночас переконаний, що сама говірка, без літературної мови, це по-суті закріплювання неграмотності. Звісно, таке замикання лемків у «племінності», дуже на догоду борцям з міфічним «українським націоналізмом», які намагаються «випороти» Лемківщину з українського національного контексту та перетворити у цікавинку «екзотичної Польщі». Але чому догоджують їм самі лемки, які іменуються інтелігентами, інтелектуалами навіть? Чи надія бути «батьками» нової нації варта таких ризиків? Ну, але це вже запитання, на які мусять відповісти самі лемки. А ми повертаємо до Антонича...

Свідчення про мовні проблеми молодого поета, як і його вірші, котрі – за словами Дмитра Павличка – «як вікна у п’янливе повітря Лемківщини», переконують, що Антонич був лемком із діда-прадіда. Так само як хоч би криницький маляр Никифор, котрий, за словами старого вусатого лемка-візниці, що його звали Гнатом або Фецьом: «Зожер вшитки наши лемківски гени. Так звичайно зожер – деревняном лижком з глиняной миски». (Низький уклін Петрові Скрійці, який записав цю перлину, що народилася з піни третього бокалу пива, випитого Гнатом (або Фецьом) в ресторані на залізничному вокзалі у Криниці). Однак тут справа складніша, на що, до речі, звернув мою увагу інший Фецьо (або «кум Гнат» – такий його сценічний псевдонім) – Федір Ґоч із Зиндранови біля Дуклі (в поетичній візії Антонича саме у цьому містечку – насправді польському, але яке притикає до Лемківщини – «народився Бог на сянях... Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий»!). Пан Федір свою родову «писареву хижу», якій більше півтораста років, віддав на Музей лемківської культури, і саме при його відвідинах зговорилися ми з ним про Антонича...

– Не всі Антонича хочуть вважати лемком, – сказав пан Федір. – Кажуть, що його батько лише приїхав на Лемківщину, як священик...

Справді, як для «лем-лемків» – поклонників ідеї, що лемки це окрема нація, так і для «карпаторосів», які рахують лемків часткою русинської нації, яка заселювала Карпати, цей напрочуд талановитий уродженець Бескиду, яскраво вписаний в загальноукраїнську літературу, то страшний конфуз. Тому не дивно, що намагаються вони піддати «лемківський корінь» поета під сумнів. Можна б сказати, що з підляської перспективи, це несуттєва деталь – лемко він, чи з іншого галицького «племені»? Просто українець. Але, оскільки й деталі можуть бути цікаві, гляньмо ближче на «допоетичну» біографію Богдана-Ігоря...

Так, його батько був священиком, а вони часто як перелітні птахи – міняють місце служіння за єпископським наказом. Однак Василь Антонич (1879-1947), висвячений 1906 р., був першим ієреєм в роді, до цього часу селянському, отже не важко з’ясувати, що Богданові предки по-мечу, а властиво по-плугові, закорінені були в селі Чертіж. Через назву легко сплутати його з селом Чертіжне, що було (кажу «було», бо після виселень у 1940-х роках залишилися тут тільки цвинтарі) розташоване у західній частині Лемківщини, у Горлицькому повіті. Але ні – йдеться про надалі існуюче, хоч вже заселене поляками (у 1930-х було їх ще ледве кільканадцятьох на пів тисячі мешканців), село у близькому сусідстві князівського міста Сянік.

Українців з Чертежа у 1944-1947 роках розметали на схід і захід, але понині окрасою села залишилася чудова, побудована у 1742 році, дерев’яна Спаська церква, одна із перлин у вінці архітектурних шедеврів, яким прикрашене узбережжя Сяну. Саме при цій церкві спочивають поетові діди – побіч храму (на Підляшші сказали б «на цвинтарові», бо ця назва відноситься в нас тільки до навколоцерковного майдану) видніє кам’яний пам’ятник на могилі поетового діда – Антона Кота (1846-1890). Місце біля храму вважали в давні часи мабуть надто почесним для жінок, навіть для цих, що зродили духівників, тому могила бабусі Євдокії, також із порядним кам’яним пам’ятником, трохи далі – на розташовану в сусідстві церкви кладовищі (на Підляшші по-давньому сказали б «на могилках»). Неподалік церкви розташовується також узгір’я, яке в Чертежі називали колись Котовою горою, адже п’ять із шести тутешніх дворів належали до господарів з прізвищем Кіт – одним із них був Антон.

Для селянина-хлібороба прізвище Кіт нічого особливого (можна додати, що дівоче ім’я Євдокії було Гуска – чи це вже не поезія життя?!). Але «підвищений над прості люде» Антонів син Василь його змінив, оскільки за словами його ж швагра Олександра Волошиновича, «згідно тодішніх звичаїв не було воно достатньо поважним для сільського священика». Звісно, отець Василь міг з Кота стати Котовичем (до речі прізвище популярне серед «потомственного» священства на пограниччі Підляшшя і Берестейського Полісся) чи Котовським, все ж пішов іншим шляхом – від батькового імені став Антоничем...

Якщо подивитися на карту «Лемківщина», видану 2002 року у Львові за підписом Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань та Географічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, Чертіж та Сянік розташовані на лемківській території. Але ці межі не мають обргунтування в етнографії, радше у політиці, адже у першій половині ХХ ст., аж до виселень у 1944-1947 роках, саме у Сяніку концентрувалися установи, які працювали для розбудови українського суспільно-культурного життя на Лемківщині. У 1903 році засновано тут філію Товариства «Просвіта», згодом бурсу ім. Тараса Шевченка для сільської молоді, у 1930 році став діяти Музей Лемківщини (організував його мистець Лев Ґец, котрий у сяніцькій гімназії вчив малювання, а деякий час також української мови, в тому числі й Богдана Антонича). Українські діячі мали тоді на Лемківщині міцну конкуренцію у виді т.зв. старорусинів та москвофілів, що знайшло своє відображення на території Сянока. Ось що можемо про це прочитати на сторінках «Шематизму» за 1936 рік: «Тут на довгі літа перед [Першою] всесвітньою війною та якійсь час і по ней образовалася [едукувалася – Ю.Г.] в тут[ешніх] школах лемковска молодіж, котра виховувалася через якийсь час в двох неістнуючих вже тепер бурсах, а іменно в украінской і руской. Тут повстали і дійствовали філії центральних установ обох національних направленій. Тут торжественними імпозантними соборними імпрезами і походами відсвятковано 100-літіє уродин пробудителя Галицкой Руси о. Маркіяна Шашкевича в 1911 р. і відродженя Украінской Державности над Дніпром і заключеня берестейского миру (10.ІІ. 1918 р.) дня 10.ІІІ.1918 р.» У переліку суспільно-культурних установ діючих на цей час у Сяноці укладач «Шематизму» називає – з українських: Народний дім, філії «Просвіти», Союзу українок і «Рідної школи», кредитівку «Сян» та Український лемківський союз, а з «руских»: філію Общества ім. Качковського, Народний дім та кооператив «Бескид».

У міжвоєнному періоді помітною була тенденція зараховувати до етнографічної Лемківщини весь Бескидський масив аж до джерел Сяну, все ж зараз за її східний рубіж визнається гміну Команча у Сяніцькому повіті. З цим погоджується й Об’єднання лемків (член Об’єднання українців у Польщі), адже на стенді, що стоїть на ватряному полі у Ждині, східна межа Лемківщини сягає лише берегів Вислока і верхньої Ослави. Отже виходить, що Василь Антонич справді був більш надсянським «долинянином», а не лемком-верховинцем з гористого Бескиду.

 Давно закорінені в лемківському Бескиді були однак предки Богдана-Ігоря зі сторони матері Ольги з Волошиновичів, типової для колишніх часів священича династії, якої чергові члени «успадковували» приходство у селі Королик-Волоський у Риманівському деканаті. (Внаслідок післявоєнних виселень село перестало існувати – збереглася опущена мурована церква Перенесення мощів св. Миколи, зведена у 1843-1845 роках, якою деякий час користувався ПҐР (радгосп) у сусідньому селі Шкляри). «Парохіяне кажуть, – читаємо у церковному «Шематизмі» за 1936 рік – що в протягу 16-ти поколінь душпастировали в Королику Волоскім парохи з роду Волошиновичів. Послідній з них звався Атаназій Волошинович (1823-1874 р.). Однак в історії Королика, звязаной з тим родом, годі щонебудь сказати длятого, що родинні документи Волошиновичів пропали в часі світовой войни в 1914 році на приходстві в Липівци, где тогди був парохом послідний Волошинович».

Цим «послідним Волошиновичем» був о. Микола, у молодості викладач хімії у Львівському університеті. Через це, що хімічні досліди загрожували йому втратою зору, полишив наукову працю і у 39-річному віці прийняв свячення. У Липівці, звідки походила його дружина Антоніна, дочка місцевого пароха Антона Криницького, Микола Волошинович служив від 1874 року, спочатку як асистент, а по смерті тестя (1879 р.) був парохом аж до кінця власного життя. Саме тут народилася у нього донька Ольга (1883-1953).

Дороги поетових батьків зійшлися завдяки гімназії у Сяноці, де вчився як Василь Кіт-Антонич, так і Ольжин брат, згадуваний вже Олександер Волошинович. Можна здогадуватися, що їхнє познайомлення було наслідком дружби «співучнів», але на жаль Олександер у своєму «Спомині про мого племінника та його родичів» дуже лапідарний, пишучи лише, що Ольга «вийшла заміж за Василя Антонича, мого колишнього співучня з гімназії в Сяноку. Після матури ми розійшлися, я подався вивчати право у Львівському університеті, а Василь Антонич – теологію у Львові, згодом у Перемишлі. Закінчивши теологію, оженився, а після висвячення на священика служив у Новиці Горлицького повіту».

Саме в Новиці у подружжя Антоничів 5 жовтня 1909 року народився єдиний син, якого охрещено Богданом (ім’я Ігор, яке він сам більше полюбляв, з’явилося щойно згодом). Все ж родина в Новиці не проживала довго, адже, як з’ясував Ігор Калинець, котрий терпеливо погортав старі церковні «шематизми», о. Василь був священиком справді «літаючим» по різних кутках тодішньої Перемиської єпархії. Заки у 1909 році потрапив адміністратором до Новиці, прийшлось йому служити асистентом у парохіях Нижанковичі та Топільниця біля Старого Самбора. Також адміністратура в Новиці була короткою, бо вже у 1910 році о. Василя бачимо на парохії в Павлокомі над Сяном, саме цій, якої мешканців методично вимордовано у березні 1945 року, але у 1911 році він повертає на Лемківщину – спочатку до Мацини-Великої, а у 1913 році до Липівця, де зайняв місце свого померлого у цьому ж році тестя. Згодом, у 1918-1919 роках, значиться адміністратором в іншому, також лемківському, селі Ясель, звідки переноситься на парохію у Волиці, поблизу Сянока (до 1927 року). Це останнє призначення могло бути на прохання самого отця Василя, адже у вересні 1920 року Богдан почав науку в Сяніцькій гімназії (завершив її у квітні 1928 року).

Отже догімназійне дитинство поета, хоч мало декілька виїзних епізодів пов’язаних з фронтовими боями 1914-1915 років, дуже спустошливими для Лемківщини (сильно потерпів тоді й Липівець), та польсько-українською війною за Галичину у 1918-1919 роках, коли родина Антоничів опиняється на деякий час у Відні та в словацьких Михайлівцях, спливло на Лемківщині й він саме «в горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу».

На жаль помер він молодим, отже не залишив опису свого життя у формі спогадів, автобіографії чи хоч би містифікованого інтерв’ю, нібито проведеного закордонним журналістом, як це трапляється нашим сучасним письменникам. Все ж про дитячі і молоді роки Богдан розмовляв зі своїми близькими, деякі автобіографічні моменти проскакують в окремих поезіях, збереглися також спогади товаришів його гімназійного й університетського навчання, завдяки яким можемо дещо довідатися, як хлопець із лемківських гір – «життя звеличник – верховинець» – ставав львівським поетом, поетом всеукраїнським...

Цікаве свідчення залишила Богданова наречена Ольга Олійник, яка у статті-спогаді, виниклій десь років 20-ть після смерті поета, звернула увагу на момент вибору обдарованим молодиком основного напряму на творчому шляху: «Бувши ще учнем польської гімназії в Сяноці, Антонич звернув увагу вчителів своєю нещоденною здібністю і легкістю, з якою опановував шкільну науку всіх предметів. Його мистецький хист виявився вже тоді в музиці і малярстві. Його музичні композиції захоплювали слухачів, а деякі з них, як напр. «Марш» – довго грали ученики сяноцької гімназії, хоч Антонич опустив уже її мури. Його образи на малярських виставках, влаштовуваних ще в гімназії, звертали увагу і свідчили про його талант. Тому на початку студій Львівського університету Антонич вагався. Не міг рішитися, чому має посвятитися: музиці чи малярству? І вибрав... поезію».

В іншій публікації Ольга передала й те, що почула від Богданових батьків про його дитячі літа: «Не належав він до «чудесних» дітей, хоч вірші укладав вже дитиною. Велика заслуга в цьому няні (це була молода дівчина, не пам’ятаю її імені), яка дуже любила «верші» і часто читала дитині, а багато поезій Шевченка знала напам’ять. Співала залюбки пісні, яких знала без ліку, і чудово оповідала казки. Може, тому й малого хлопчика незмірно цікавило все, що діялося за вікном. А там... шумлять дерева, співають пташки, шумить зелень. Найбільші дива у місячні ночі. Тоді тихенько підкрадався до вікна і вдивлявся в сріблистий світ...».

Так, вікно має велику перевагу над іншими скляними предметами у хаті, хоч би над дзеркалом, в якому – з причини срібного шару – можна побачити хіба що себе (може то тому люди, у яких в кишенях та скринях чимало срібла чи іншої грошви задивлені передусім у себе). Отже через чисте скло вікон приходств, у яких проходила, вже свідома, частина дитинства, видно було – саме Лемківщину, ніччю залиту срібним сяйвом місяця, який раз у раз розблискує в Антоничевих віршах. Жартома можна сказати, що – взявши до уваги ймення роду його прабатьків – це зовсім не дивина, адже ж народ наш добре знає: Місяць – котяче сонце! Тому й не дивувати, що підготовляючи свій виступ на вручення 31 січня 1935 року нагороди за збірку «Три перстені» поет записує ось такі думки: «Від паризького коктейлу й музейної теки римської вовчиці ближчий мені місяць батьківських гір. Хоч один місяць сяє в віршах санскритських, перських, англійських чи українських, проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Риму, Варшави чи Москви». Отже, щоб хто не казав – Антонич «зожер лемківські гени», як ці «із крові та плоті» матері, так і ці, що їх сформував genius loci притаманний лише його «країні верховинній».

Але емоційний вигук про місяць над Новицею поет все ж залишив у шухляді, а в люди пішла більш публіцистична та полемічна декларація, як то кажуть – на злобу дня: «у своїх поезіях підкреслюю свою національну та навіть расову приналежність не тільки в змісті, але що важніше – й трудніше – ще й у формі. Роблю це менше за задуманою програмою, більш з внутрішньої потреби вірности світові, що з нього вийшов. Проти деяких голосів, ідейно я себе знайшов від першого рядка, що його написав. Основ свого світогляду ніколи не змінював, що не значить, щоб завжди не оформлював його точніше й не викінчував його у подробицях. Людина не завершена статуя, жива людина твориться в кожному дні, в кожній хвилині. Не шукаю фікційного Окциденту з львівської каварні, але несмілий підходжу до традиції моєї землі». Тут аж проситься, щоб додати ще одне речення полишене в чернетці: «Вірю в батьківську землю й в її поезію». (До речі, це теж публіцистичне, адже написане в опозицію до: «В нас вірять у програми»).

Поезія батьківської землі – Лемківщини... Ця країна, багатоколірним килимом розкинута на верхах і долинах Бескиду, ще у перших десятиріччях здавалася Антоничеві незнищенною, так як «однакове й незмінне, далеке лемківське село». Сьогодні знаємо, що хватило кілька післявоєнних років, щоб країна його дитинства стала новітньою Атлантидою. На щастя не зовсім, бо хоч кілька десятків лемківських сіл зовсім перестало існувати (в тому числі й Королик-Волоський, Липівець та Ясель), а в інших поселилися поляки-осадники, частині лемків, виселених на західні землі, вдалося у 1950-х та пізніших роках повернути в рідні гори – найбільше саме у рідний Антоничеві Горлицький повіт. Щасливо одним із таких острівців колишньої Лемківщини є також Новиця, де й нині діє парафіяльна церква св. Параскевії, а на свято Успення відбувається традиційний «кермеш» (празник) біля Успенської каплиці. Саме неподалік цієї каплиці, на східному кінці села – якщо приїхати дорогою з Горлиць через Маластів і Присліп це його початок – стояв будинок приходства, в якому народився Богдан Антонич. Нині на цьому місці побачимо пам’ятний знак із погруддям поета, а за ним будинки осередку молодіжного релігійного братства «Сарепта».

Як і кожне лемківське село, Новиця розташована над потоком, адже лише у вирізьблених водою долинах було місце, щоб побудувати сільські хижі – щоб жити, та храм – щоб молитися Всевишньому (на жаль, у післявоєнні роки чимало цих храмів, справжніх шедеврів теслярського мистецтва полинуло у небесну виш – із димом...). Признаюся, що для мене, людини з низовин, під час мандрування такими долинами, які у найбільш західній частині Лемківщини – над річкою Попрадом особливо вузькі, майже бракує повітря. Але в «антоничевій» частині Бескиду долини більш просторі, повні світла та дуже мальовничі. Звісно, з цією мальовничістю, поєднувався й важкий труд та нужденність життя. Обі сторони лемківської дійсності – цю світлу й цю «сиву» – штрихував поет у «Елегії про співучі двері», підкреслюючи «з села такого вийшов я».

Але світло і краса (місцями змальована на грані кітчу) тут притаманні лише природі, де: «Сповитий в зелень і задуму, п’є олень воду з джерела. Квітчасте сонце спить в криниці на мохом стеленому дні». Є ще у селі й храм ілюзорної краси – корчма. Вона «мов кущ, що родить зорі, свічками палиться вночі». Тут «музичне дерево горить... І про опришків сотий раз оповідає в пісні бас: свячені кулі, литий пояс, таємне зілля, дика борть, заклята ніч і смерть в напоях, що їх коханцям варить чорт». Ця метушня ночі, п’яна горілкою і співом, під досвіти згасає, і вже без цих «рожевих окулярів» бачимо важку для людського життя «країну вівса та ялівцю», в якій «як символ злиднів виростає голодне зілля – лобода», та сірі дні лемків: «що, прості та безкрилі, цілуючи в німій покорі брудні обніжки вівтарів устами, чорними від пилу, що їхні губи припорошить, моління шлють Христу і Духу, щоб допоміг здобути гроші на хліб, на сіль і на сивуху».

Ця «соціологічна» частина «Елегії» це свого роду protest song, співзвучний з публіцистичними статтями на сторінках двотижневика «Наш лемко», який став виходити у Львові з початком 1934 року (отже як ровесник «Трьох перстенів»). У його першому числі надрукована, частинно конфіскована цензурою (перший тираж цього числа цензура конфіскувала повністю), стаття про «лемківську біду», особливо дошкульну в умовах кризи кінця 1920-х – початку 1930-х років, коли «вшитко наше газдівське барз потуняло», а в тому самому часі «фабричне стоїт в мірі»: «Земля наша камениста, неурожайна. Хочеш чловече, штоби зародила на вівсяний хліб, і бандурку [картоплю], мусиш добрі сой кістя наломати, покіль дашто з ньой видусиш. Нераз і тото град виб’є. (...) Ціле своє житя постиме тай постиме. Їме лем бандурку з кропом, або з капустом. Рідко коли з квасним молоком. Самизме худи, вибіджени, не маме великой охоти до житя. Лем ся нам хоче спати. Бо як чловек наїсться лем бандур, то не можеся рвати до житя...».

Можливо, що автором цієї статті був найплідніший український публіцист із Лемківщини, уродженець села Ростайне Юліян Тарнович (1903-1977), спочатку член редакції, а пізніше головний редактор «Нашого лемка». Його постать цікава для нас ще й цим, що був він мабуть далеким родичем поета, адже його батько Степан Тарнович (1869-1908), парох Ростайного та Мшани у Дуклянському деканаті, також походив з Чертежа і мав «досвященицьке» прізвище Кіт (на мшанському «цмунтер’ї» щасливо збереглася його могила).

Духовне побратимство Антонича із редакторами «Нашого лемка», думаю, безсумнівне, все ж його душа і тіло належали передусім поезії, про яку сам писав: «це дивна пані, що нагородить тих, що віддадуться їй всеціло й нероздільно, на життя і смерть» (знову ж цитована раніше чернетка). А у статті «Сто червінців божевілля» підкреслював, що «мистецька творчість повинна мати подвійне «покриття»: в оцій «внутрішній правді» творця і в правді дійсности. Може письменник писати про Китай, коли має якесь – хоч би тільки емоційне – відношення до Китаю й коли цей Китай справді існує». Для Антонича цим «Китаєм» весь час була – Лемківщина!

Для осіб вихованих у близькому контакті з природою, а про цей найлегше у селі чи хуторі, все здається бути ясним – людина, хоч і не гриб чи груша, також виростає із землі... Отже і Антонич-поет, звідки б не світ білий не з’явився – із юнґівської підсвідомості чи ноосфери українця Вернадського, до літературного Львова прибув із Лемківщини. Дехто зве її ще Лемковиною, що й мені подобається, адже подумаймо: як би це немило звучало, коли б нашу «неньку» звали Українщиною чи навіть Українцівщиною? Є в цій назві однак і деякий прихований політичний натяк, адже на мовному рівні закладений у ній паритет з Україною, тому Лемковиною звуть свій рідний край передусім лемки переконані, що вони мають основи вважатися нацією окремою від українців (інколи лемки-українці жартівливо звуть їх «лем-лемками»).

Звісно – людина явище глобальне, але ж існує локально, зокрема у давніх епохах, коли люди за все життя зустрічали менше представників людського роду аніж нині мешканець міста протягом одного дня. Тому у кожній, навіть замкнутій спільноті, можна знайти хоч «зав’язки» всього величного, пристрасного і трагічного, про що говорить т.зв. велика світова література, а кожний, хоч би найбільший і найуніверсальніший її творець, починає дорогу в широкий світ із рідного порога.

Поріг Антонича був у селах Лемківщини, яка раз у раз виринає у «Трьох перстенях», постійно присутня також і у віршах «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії». До неї також відноситься декларація про віру в землю батьківську і в її поезію. Але це зовсім не спроба протиставити «свій загумінок», у якому нібито тепло і затишно (часто однак і задушливо!) «чужому світові», а зробити з «рідного порога» вихідний пункт в «марші по європейську культуру». Як людина інтелігентна та далекоглядна, Антонич вважав, що дорога до неї веде не через «крамницю із імпортними товарами», отже споживання завезених звідти готових продуктів, у цьому випадку культурних, але радше через бібліотеку, тобто пізнання інтелектуально-ідейного підгрунтя, яке стало основою цивілізаційного успіху Окциденту. «Зрозуміймо, – писав він у статті «Примітивна європеїзація» (1934), – що не може бути ніякої європеїзації без засвоєння собі європейського світовідчування, зрозуміння ідей, що стрясають Європою, культурного надбання століть її історії, без упертої та невпинної праці й зусилля». (Так само як не можна бути багатим у бідній країні, можна тільки мати багато грошей – це моя алюзія до сучасної ситуації у багатьох країнах світу, не лише у т.зв. пострадянському просторі).

Отже Антонич-публіцист переконував, що треба не імітувати Європу, але – зрозумівши її суть – будувати у себе та по-своєму. Також Антонич-поет не бажав ставати імітатором і матеріалу до свого фрагменту європейської будівлі шукав у Лемківщині, хоч і не намагався малювати новітні «erga kah hmerai» – роботи і дні лемківського села. Він малював все «життя – по-грецьки біос», та... служив у «цеху теслів і митців». Його самого найбільш приваблювала роль «молодого челядника теслярства», про що зізнався у слові при роздачі літературних нагород 31 січня 1935 року (надрукованому згодом під заголовком «Становище поета»). Паралельно до нього, 20 січня, написаних було кілька віршів, що увійшли в «Перше ліричне інтермеццо» «Зеленої Євангелії». Тут маємо заклик «навчися в теслів ремесла, навчись тесати слово» та образ запаленого божественним творчим «божевіллям» поета: «Горю молитвою сокири... Углиб, до дна співуче лезо встромляю в корінь слова».

Аспірація повністю зрозуміла, адже тесля будує не лише хижі чи сипанці (шпихліри), але й храм – духовну axis mundi кожного села. Видно, що цей образ теслярського майстра, у якого «в скрині пісня і сокира», «ходив» за поетом. Все ж ліричний суб’єкт вірша «Теслів син», написаного у половині березня, ниций – в нього «долоня вже не до сокири». Щойно на початку квітня 1935 року Антоничеві, у «Портреті теслі», вдалося намалювати справжнього велетня, що: «був закоханий в мистецтво і мистець в коханні, тесав церкви стрілчасті й чарував жінок, тесав слова натхненні й на скрипці грав квітчастій. Горіли молодиці і дівчата в п’янім щасті. Ой, не одна згубила з них вінок! Коли умер, лишились його твори: дзвінкі пісні й церкви сріблистобанні. Дяки співали і співали хори, церкви були в смеречину убрані. Ой, голосило в кучерявий ранок дванадцять найкращих коханок».

А може ці, так відмінні від себе постаті, то сам «роздвоєний» Антонич. Бо ж у свому спогаді його приятель Володимир Ласовський говорить про «предивний медальйон, на якому накарбовано обабіч два різних профілі – великого митця та буденної людини»та «дві дивні маски Богдана Ігоря Антонича – земного й потойбічного». Цей спогад – «Два обличчя Антонича» – думаю, варто прочитати кожному, хто зацікавився поетом. Я тут лише наведу фрагмент: «Перечитуючи досі написане, помічаю з великим здивуванням, що від перших-таки рядків мова в них про двох Антоничів. Отже ж, чиє, й яке обличчя прикривали ці дві маски? По надумі доходжу до висновку, що це обличчя справді існувало десь у пересічі дивних прикмет обох масок. Бо дійсний Антонич усе ж існував. Існував і перестав існувати так, як перший залишився вічний у своїй поезії, а другий у анекдотах про сіру людину». Що ж – усі ми, жертви часу і обставин, які руйнують наше тіло і викривляють характер. Також поети, які у своїх творах здаються «самовпевненими, природно гордовитими, природно бравурними, палкими та одчайдушними...».

Саме таким у «паралельному світі» мистецтва постає перед нами Антонич (ми ж його мимохіть ідентифікуємо з героями віршів), який і фактично, і декларативно – у замітці в числі журналу «Дажбог», в якому публікувалася «Елегія про співучі двері» – виніс себе на пост «співця Лемківщини в загальноукраїнській поезії».

Все ж лемкиня Лідія Стефанівська, з розташованої у недалекому сусідстві Новиці Білянки, завважує, «що цей вислів можна потрактувати радше метафорично, позаяк Антонич насправді ніколи не був «співцем Лемківщини». Гори виступають у нього як мотив універсальний, а не конкретизований – лемківський, хоч і знайдемо в деяких текстах слова «лемки», «лемківський» тощо. Про це вже писав Микола Ільницький у своїй монографії».

Тут мені засвербів язик, щоб емоційно заволати: Люди! Немає «універсальних гір» – є лише архетип, який – коли людина побачить з віддалі чи то Говерлу, чи то Магуру, чи то Чомолунгму, може прикласти до образу зі свого ока і, впізнавши, радісно крикнути: «Гора!». Так само коли хтось побачить якусь невідому гору на фотографії, то зараз перепитує: «А що це за гора?». Але це мої думки читача. Може літературознавці визнають правду за Л. Стефанівською та М. Ільницьким, бо Антонич справді не писав нічого на зразок: «Лемківщино! Лемківщино! Ти моя релігія!», чи«Як умру то поховайте – на Маластівській Магурі!».

Все ж я читач, отже мої «права та обов’язки» зовсім інші і думаю, що навіть найбільш універсальні мотиви мають корінь у конкретній реальності (хіба, що в уяві, коли пишеться про те, чого ніколи не бачилося, навіть на фотографії). А корінь Антоничевого універсалізму виростає саме з Лемківщини. Тому на мою, зовсім не лемка, думку – Антонич, зокрема у найкращих із своїх віршів, весь час писав про цю ж Лемківщину, навіть якщо на перший погляд предметом опису була, наприклад, львівська площа Юра... Ні, це я хіба трохи «перегнув». Може скажу так: З творів Антонича, зокрема із цих найкращих, Лемківщина весь час визирає...